Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться...

* * *

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;
О, як моє болить серце, а сльози не ллються.

Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,
Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде.
Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде.

Єсть же люди, що і моїй завидують долі,
Чи щаслива та билинка, що росте на полі?

Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці.

Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? — озовися!
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися.

Полетіла б я до тебе, та крилля не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю.

До кого я пригорнуся і хто приголубить?
Коли тепер того нема, який мене любить.

1819