| НА СНІГУ |
|
І Де сирени і вітер, де тонко залізо скиглить і кигоче, там, де сполохи сині, мов вечірні коханої тихої очі, на землі розплелись і розбіглись блискучії довгії смуги... Чи побачу тебе я удруге?.. Обернулась зорею тополя І хитається п’яно і струнко. Твої ноги гарячі і голі Іще чують вуста... На обличчі осінні цілунки... Ой, біжіть од землі у простори, тікайте далеко, далеко, панелі, поміж зор простягайтеся лунко... Чи й на Марсі такі ж менестрелі?.. Чи й на Марсі такі ж поцілунки?.. Де сирени і вітер, де тонко залізо скиглить кигоче, там, де сполохи сині, мов вечірні коханої тихої очі, на землі розплелись і розбіглись блискучії довгії смуги... Чи побачу тебе я удруге?.. ІІ І ходжу я стрункий і тривожний, все шукаю її в тумані, що з дитинства шахтьорськую рожу приколола до серця мені... Де шумлять од землі метеори й тільки вітер за ними жене, в неосяжні безумні простори хай земля і мене зашпурне... Й полечу я, стрункий і тривожний,— може, там відшукаю її, що з дитинства шахтьорськую рожу приколола до серця мені... III За рікою солодкий пасльон, в заводському смітті дітвора... З меленіту бальони, бальони, бальони, і на станції п’яне «ура». . . . . . . . . . . . . . . Промайнули козацькі лампаси, невблаганне із тьми: «Одчиняй». На вікно в золотому екстазі похилився... «Тепер... розстріляй...» |