| СУЧАСНИКИ |
| Павлові Тичині |
|
На межі двох епох, староруського золота повен, Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр — І під сурму архангела рушив воскреснувший човен, Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест. І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі Говорили могили, співали козацькі вітри. І у літери тайн степовії складалися зорі, Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори. Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій, Метеором огнистим ударив в дніпровські степи І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці, І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи... Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне. О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! — Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне, Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні. Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось... І бездонним проваллям дихнула порожня луна. ...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась. ...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна. І по синіх степах дикий вітер повіяв примару, Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів. І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари Божевільну Офелію — знов половецьких степів. |
| Листопад, 1924 |