| ЛАНЦЮГ НІЖНОСТИ |
|
Від самих початків життя, коли пружно в колисці Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді: Всміхається разом із сонцем ще сонце — то Мати. А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе Згори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш, Дозрієш, підеш і забудеш... І раптом: Мій Боже, Мов срібло в минулім заквітне, мов кучері хмарки... Це ж вантаж любови найбільший, і де ж він? Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмарки І серце тремтить: — Буду вдячний! та вже їх немає. І бачиш, що вдячність твоя розростається й світить, І світить на тих, що минули й не чули подяки, І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то — дар наш І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність, Тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині. Віддай її мудро, це Бог пов’язав у ланцюг нас, Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правнуків, Як знаком, що лучить і кров, і насіння, і вічність. |