| * * * |
|
Цілують серце промені останні, І тихне відгомін пташиних трелів. Хтось душу, мов тятиву, випнув — стрелив Й полинув день тобі стрілою в дані. Я сам... Корюся самоті нежданій, Павук нитки снує по синій стелі... А десь в німому божевіллі скелі, Що вмерло сонце, згасло в океані! А там у далі думають тополі. У серці небо ясне і безкрає І мудрість ночі таємниче дише... І хтось простий сопілкою у полі Дзвінке срібло піснями розсипає — А я різблю свої сонети в тиші. |