| БАЛЯДА ПРО ЛЮЛЬКУ |
|
Перепій на Січі — козаків не збудити Ні дротянкою чорную, ні вогнем гаківниць, Тільки хитрий Підкова, пан отаман сердитий, Люто люльку спиваючи, спить — не спить горілиць. Потім рвучко на ноги, аж кирея під ноги, По закуренім курені сквапно цупить люльки — Інкрустовані золотом, срібношаті і вбогі, В отаманову шапку все летить залюбки. Ці — просмалені димом, ці — проварені жаром, Все зав’язує туго в шовковий обрус, Тільки люльку останню з неприхованим жалем Тихо топить в кишені, усміхнувшись у вус. Решту люльок в Дніпро, в чорний клекіт неситий, Що в турецький півмісяць зорить горілиць. Перепій на Січі — козаків не збудити Ні дротянкою чорною, ні вогнем гаківниць... Десь під полудень — лемент крає сон отамана: «Годі, лежню, лежати — ти б напився смоли! Гей, на Хортицю впала яничарська омана — Турки вкрали люльки і в Стамбул повезли». — «Може в Бахчисарай?» — «Що ти тямиш спросоння! Насміявся ж над нами гоноровий султан...» Козаки — в байдаки! Горять весла в долонях Та Дніпро вигинає незатурканий стан. А на морі — біда. Витяг люльку Підкова, Креснув кременем в крицю, та іскри чортма — Трамонтана ковтнула чи хвиля нескована Язикато злизала, а люлька — німа. Реготало козацтво: «Скоро в турків запалим. Люлька звикла до гурту, бо ж козацька душа». І втопив отаман люльку-файку запально, І вона прилучилась до свого коша. |