Султанша

СУЛТАНША

Із української старовини

Ясним зором над Босфором
Сяє місяць золотий;
Димно-млистим літнім фльором
Огорнулися сади.

Сплять акації, чинари,
Сонно диха кедрів ряд;
В небі, в водах зорі-чари
Мов феєрії горять.

Стіни, башти, минарети
Срібним блиском обвились.
Щастя, де ти, щастя, де ти?
— Між красою появись.

Пісня!.. Зірвано завісу —
Хтось свавільно розбудив
Тайну ночі, саду-лісу,
Сонне царство вічних див.

Чують спів той мелодійний
Зорі, квіти, сад, вода;
Біль у спів свій безнадійний
Ллє султанша молода:

«З рідним краєм, з милим світом
Я згубила ясну мрію;
Я тут шовком-оксамитом
Болю серця не зогрію.

Ночі темні, ночі темні,
Залічіть ви серце хоре;
Тут утіхи неприємні,
Як прикрите блиском горе.

В час, як мене на Вкраїні
Злими силами забрали,
В літню нічку, як і нині,
В небі зорі вигравали.

Мандрували степом, лугом,
Коні вихрами летіли,
А за Бугом, рідним Бугом,
Села в огнищах горіли.

Де ти, нічко незабутня? —
Тяжко в золоті конати!
Тільки пісня, тільки лютня
Може мрії воскрешати.

Чую в лютні шелест листу,
Плескіт річеньки своєї;
Кличу нічку променисту,
І барвінки, і лілеї.

Дайте ж, дайте крила орлі —
Може, й милий там конає!..
Крик болючий! Стиски в горлі,
Тихо лютня випадає...»

В небі місяць зажурився,
Виразніші стали плями.
Сад навколо пробудився
Вартовими євнухами.

Швидше, варта! Гей, ви, люди!
Крики ближче... крики дальше...
А в траві здіймались груди
Непритомної султанші.