| Від упорядника | Новини | Зміст | Стежки | Подяка | Г.Чупринка |
| ЗВУКИ ТАЙНИ |
|
«Легко, легко подихну, Квіти, трави зворухну, Тихо щезну; Знову силу величезну В рідній сфері проявлю, Вільним вітром в полі свисну, Ясним сонцем з неба блисну, Мов живую арфу стисну І гармонію небесну, І мелодію чудесну Кров’ю серця окроплю. Всі колишні сподівання Знову ніжно забринять, Давнім одгуком страждання Струни серця задзвенять. Незабутні, нероздільні Знову муки потечуть, Знову, знову струни вільні Палом серце опечуть». В шелестінні, в миготінні Хтось пронісся по країні Буйним вітром степовим, Злився звуками з Еолом, Оточився ореолом І розвіявся, як дим! Знову, знову світло й тіні, Мов туманні хвилі сині Носить-змішує бурун. В шелестінні, в миготінні Сипле вітер по країні Самолюбний регіт струн. Сипле регіт над риданням, Над любов’ю, над стражданням, Що злились в стихійний шум В вільних гімнах Аполлону В честь краси музики й дзвону, В честь високих світлих дум. Хто ж ти, хто ж ти, дух надземний,— Чую голос твій таємний, Голос смілий, ніжно-мрійний, То палкий, то безнадійний, То бурхливий, то спокійний, Що воює з смертним злом,— Бачу, чую, як закони, Як злочинські перепони Грізно нищить буролом. Як любовно ти слідкуєш, Де з листком шумить листок, Білим голубом воркуєш Між рослинок та квіток. Скільки ніжного кохання, І обурення, і зла, Скільки гострого страждання Сила звуків розлила! Чую, чую дивну мову, Бачу сонце, бачу дим, Чую пісню колискову Світлим душам молодим. Кров червона, кров червона Плеще, хлюпається з ран, Вже не прийде оборона В закривавлений туман. Хто бажає муки-знання, Хто збороти хоче зло — Хай полюбить всі страждання І криваве джерело. Крізь туман тисячоліття Лине гомін бойовий, Та прожив давно страхіття Буйний вихор степовий. Хто не був в житті безсилим, Не мирився з чорним злом — Знову з вихрем буйнокрилим Вийде разом напролом. Не потрібна оборона Там, де никнуть чари зла; Кров червона, кров червона Божим гнівом потекла! Ось де квітоньки чудові, Ось шумить з листком листок... Більш освяченої крові, Більш освячених кісток! Віє легіт полудневий, Плеще струмінь опалевий, З вітром носяться листки. Хилять стебла квіти мертві, Ніби давні саможертви — Перетворені кістки. Знову, знову неспокійний Свище вітер бурновійний, Розганяє мертвий тлін І свавільно розвіває, Блиском, сяйвом розливає Життьовий рухливий дзвін. Сипле регіт над риданням, Над любов’ю, над стражданням, Що злились в стихійний шум В вільних гімнах Аполлону В честь краси музики, дзвону І високих дум. |