| ПАРУБОЦЬКЕ |
|
І Гей, піду на села у веселім марші, Щоб за плугом взнати, чи поет і я! Сонце ти гаряче, братику мій старший, Мабуть, в тім і буде доленька моя! Як і кожний, буду! В парубоцькім колі Вечором зі сміхом вийду на майдан. (Позабувши місто, де панелі голі, А на них самотній висиха каштан!) Паруб’ята виб’ють закаблуки в танку, Виб’є серце тугу — спадщину гнилу! Громом реготати буду аж до ранку, З перуном ходити у шовкову млу!.. Налигаю місяць за срібляні роги (Все можливо, друзі, серцю юнака!) І пісні закину зорями під ноги Для дівчат веселих біля тартака. Там на полонині, де в кущах омани, В сутінь біля ставу, а за ставом — млин, Безтурботно стану цілувать кохану, І зім’ятий буде пахнути полин. Та замало буде тихої дороги. Усміхнеться неня: «Ну і басурман!» Налигаю місяць за срібляні роги, Шкереберть на ньому полечу в туман. По далеких гонах, за далекі межі, Мовби на казковім чудо-кораблі,— Заберу в обійми у свої ведмежі Все, що є ясного на оцій землі!.. Сонце ти гаряче, братику мій старший, Мабуть, в тім і буде доленька моя, Щоб іти на села у веселім марші І за плугом взнати, чи поет і я! II Чи не серце там ото упало У гарячу вечора долонь, Що й у мене сонячним запалом Вже не б’ється промінь біля скронь? Чом сьогодні вдруге на майдані Я дарма мою кохану жду, І женуть імлою думи п’яні У простір, у безвість череду? Так шалено тягнуть хороводи, Вибивають землю парубки, Та ніяк з холодної колоди Не зніму тремтячої руки... ...Де ж це ти, прийди, моя хороша! Де ж це ти, прийди, моя ясна!.. ...Золота завихрила пороша І завмерла дзвоном в ясенах... Б’ється бубон тонко і зухвало, І дзвенять дзвіночки біля скронь... ...Та чи серце там ото упало У гарячу вечора долонь? III Розлилася зоряна коновка, І струмлять літавці, як вино, В кошениці, вистеленій шовком, За твоїм малесеньким вікном. В’ється хміль, і серце хмелем бродить: Жду-пожду. Мо’, вийдеш на зорі? І здається, топлять серце води Океанів синіх і морів. І здається, зовсім ні до чого Опівночі глупої краса... ...Тільки тепло падає під ноги, Мовби порох місячний, роса... Очеретом роги намантачив Журавлиний місяць... Суховій... ...Як давно, либонь, уже не бачив Я твоїх тривожних чорних вій! Ти прийшла! І б’ється серце вовком, І п’янять літавці, як вино, В кошениці, вистеленій шовком, В кошениці, вистеленій сном! |