Від упорядника |  Новини |  Зміст |  Стежки |  Подяка

О.Стефанович

ЛІСУН

І Не вір, вродливко, Лісунові: Не вирій носить він, а вир... Нехай сурмить у млі сосновій, Нехай гукає, людозвір,— Не йди на клик його, не вір Цьому на юнок ласунові! І Водяник до вас — охочий. Що напада біля річок: Замружить бризками вам очі, Підкине тріпот спідничок — І потерпає квітничок Ще не підливаний дівочий... Та він не змучить ані трохи, А тільки змочить вас, пустун,— Пригода лиш серед дороги, Веселий сміх тому, хто юн... ...Зовсім інакший — Полісун, Оброслий обр копиторогий! II Заманить поночі в гущави, В найглибшу глушу лісову, Не зоглядишся, коли зчавить, Зімне і кине на траву... Пручатимешся ще у лапах, Ще борсатимешся під ним, Та, п’ючи твій дівочий запах, Докраю стане він п’яним... І закричиш в обіймах шорстких, Заб’єшся тріпотами птиць, Приймаючи жорстокі впорски Його розтоплених живиць... Звиватимешся в лапах в’юнко, Мов од розлючених стожал, Та це ще більше буде, юнко, Його розпалювати шал! Проситимешся в козлолюда, Благатимеш його — «досить!..» Та, як ліси, глухою буде Його любашна ненасить. Цілуючи, лише над ранок Тебе лишить людокозел. «Приходь. Та пий,— рикне,— рум’янок», Всі тайни відаючи зел. Де сталось, крикне хтось, ідучи: «Ой і суниць же у траві! Які ж солодкі та пахучі, Які червоні та живі!»

Міттенвальд, 1949