| * * * |
|
Не скажу я ні слова востаннє. І на муку твою неясну, на твоє одиноке ридання на прощання рукою махну. Ти простягнеш до мене дитину, будеш бігти за мною, кричать... потім довго стоять біля тину... Та уже не вернусь я назад. Ми зустрінемось пізно чи рано. Може, серце й тривогу заб’є... Та спокійно і ясно погляну я на сиве волосся твоє. Буде поруч іти за тобою синьоокий смуглявий юнак. Тільки глянеш на мене з журбою, та мене не пізнаєш ніяк. Сядеш ти, а юнак — біля тебе (буде каменем мука моя...). Він — як море, як вітер і небо, ну такий, як у юності я. Підійду я до сина мойого, і обернешся злякано ти... Тільки гляну на сина, а в нього на коліні рука затремтить. «Мамо, хто це?» — тебе він спитає. Твої ж брови — на сльози, на біль... Але тихо і мертво: «Не знаю». І скажу я: «Пробачте»,— тобі. |
| (1924) |