Від упорядника | Новини | Зміст | Стежки | Подяка | В.Симоненко |
З ДИТИНСТВА |
В мене була лиш мати, Та був іще сивий дід,— Нікому не мовив «тату» І вірив, що так і слід. Був певен, що батько лишній, Крикливий, немов сусід, Коли заставав на вишні, На мене кричав, аж блід. Та боляче б’ється, думав, Не пустить гулять на став, І тому не знав я суму, Щасливим собі зростав. І лиш як минули роки І я непомітно зріс, Мені часто кидалось в око, Як сину сусід той ніс То нові штанці святкові, Сорочку, що так до лиця, Або чобітки з підковою Приносив йому од шевця. Але мене й це не вабило, Бо заздрити, знав, не слід, І звавсь за обновки «бабою» У мене малий сусід. Я вірив, що краще всього Пісні, які знав дідусь. Вмощусь на коліна до нього І в очі йому дивлюсь. А він вимовляє, виспівує Гарячі прості слова — І все давниною сивою В очах моїх ожива. Мелькають червоні жупани, Вирує, кипить Дніпро, І Байда стріляє в султана, Підвішений за ребро. І грізні полки Богдана Шляхетську орду женуть, А з півночі десь за бураном На поміч стрільці ідуть. Несуться зі свистом-гуком Богунці у всі кінці... І я затискую руку, Мов шабля у тій руці. І плачу, було, й сміюся, Як слухаю ті пісні... Спасибі ж тобі, дідусю, За те, що ти дав мені... |
29.07.1960 |