| АКЕРМАНСЬКІ СТЕПИ |
|
Наплив я на розліг сухого океану, Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок, Пливе між пойних лук по килиму квіток; Минаю острови зелені я бур’яну, Смеркає вже; нігде ні шляху, ні кургану; Шукаю шляхових на небі я зірок, Гень, блись! Чи хмара то? То зіроньки світок? Ні, то синіє Дністр — то світло Акерману. Пождім... Як тихо все! Я чую журавлів; А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів. Я чую, як в траві метелик колихнеться, Як гадина слизька до зілля доторкнеться. В тиші сій слухаю так пильно, занімів, Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться! |