Аж ось — зника моє серце, воно вогником блимне
востаннє і — розстання, розстання, розстання гасить
його непрозорий туман. І я бачу: хвилі біжать наздогони,
думки мої — хвилі біжать наздогони. І тоді одкривається тайна:
розстання, розстання, розстання! Тоді
одкриваеться тайна: це ти, океан!
Батьку мій, океан! Кипуча смола в казанах животворчого руху!
Навзнак небо лежить на тобі, ви в обіймах сплелись,
до грудей своїх тиснеш розпатлану голову хмар. Ти наповнений бурею,
вітром і штормом — і вітром і штормом вирує народжень задуха в казанах
твого творчого руху — приплин, і відплин, і солоної
крові краплин блискавиці в громах!
Де твої береги, несподіване серце прибою? Де твоєї
снаги вікової поставлений муром кордон? Розриваються
труби грози, владно збуджують тишу гобої, йдуть колони
прибою — тобою, тобою, тобою владно кинуті за
горизонт.
Ритми руху твого: приплин, і відплин, і кресчендо
норд-осту, і тремоло теплих пасатів — в них згасати
вогням, в них горіти й згорати серцям... Я приймаю тебе,
безмежжя погроз, подорожнице грізна моя, в рік життя
мого двадцять п’ятий,— я приймаю тебе, як мету, і як
серце моє — без відплати! — не здолати з тобою нас,
ні, не здолати: ми початок, ми рух, ми життя, нам
немає кінця!
Я краплина в тобі. Я хвиля в тобі. Я прибоєм на
каміння зриваюсь... Це ти, о мій батьку, це ти! Я вітром,
і штормом, і хмарою, й сонцем нап’юся разом з тобою,
коли день його в лоно несите вечірнє твоє прокотив!
Я краплина в тобі. Я хвиля в тобі. Я лава многих вод
блискавичних в безперервному русі. Гроза солоної крові
в тобі. І пісня твоя, і слава твоя, і слава твоїх просторів,
з яких нема повороту назад.
Ми запліднені сонцем, і вітром, і штормом, і небом,
де удар на удар — над нами двобій блискавиць. Океан!
Океан! Я краплина в тобі. Я хвиля в тобі. Я серце в
тобі, і прибоєм — у берега ребра... Батьку мій, океан!
Ти лежиш горілиць. Ти на ноги стаєш — ми з тобою
у бурю знялись!
|