* * * |
В провалля розпачу, де плив я без весла, Знов ти прийшла, що вже не раз мене дурила, І знов взяла мене на крила, І в синє небо понесла... Повірив я і знов понісся в царство див, Хоч падав я не раз з блакитної пустелі, І груди розбивав об скелі, І роки з ранами ходив... Надіє, зраднице! Окрасо днів моїх, Ти чуєш в поклику моїм палке благання?! Не одури мене востаннє, Не дай мене другим на сміх! А схочеш знов мене віддать на глум людський, То підніми мене в краї ясні й таємні, І звідти кинь в безодні темні, І об граніти їх розбий. |