| * * * |
|
Що мені з того, що сонце весняне Дивно засяє в проміннях ясних,— Людність з ним разом сміятись не стане, Здавлена щемками дум крижаних. Що мені з того, що жайворон в полі Буде про волю, про небо дзвонить,— Людність не зірве кайданів неволі, Людність не стане по людському жить. Що мені з того, що в квітах розкішних Буде цвісти і пахтіти земля,— В тих-же сльозах і стражданнях невтішних Журно дзвенітиме пісня моя. |
| 1905 |