| * * * |
|
Літо. Свято. В місті тиша — Наче вимерло в цю ніч. Думка втишена, ясніша, Серце, нерви спокійніш. З міста виїхали люде На річки, в поля, в ліси, Щоб надихалися груди, Щоб набралися краси. І враз... як ніж отруйний, гострий в груди... Ах, це ж — могила, це — труна! Життя десь там, де рух, де люде, Де рідна сторона!! Закопаний в землю лежу я тут роки, Тут тліє мій мозок і серце моє, А десь надо мною буяють потоки І сонце каскадами золота б’є! Земля, вода і сонце злилися, з’єднались У творчих процесах життя... Так квіти уперше світам засміялись, Там зерна, здригнувши, встають з небуття. Там, там лише духу вернулась би сила, Там, там лише вгору летів би він знов, А тут він волочить скривавлені крила, Як ранений лицар свою хоругов. В могилі я... знаю, вже бачу — в могилі... Устати б, розперти, розбити труну,— Не можу! Не хочу! О любі, о милі, Не можу вернутись в свою сторону! Не можу... хоч мати Зве сина в огні Востаннє обняти!.. Несила мені!!! Ах, вечір би швидше! Він тишу цю збуде, На вулиці, в вікнах засвітить огні,— Піду я дивитись — як бавляться люде, Холодні, чужі і далекі мені. |
| 1929 |