| * * * |
|
Стомився я вкрай в цій безмежній пустелі, Людину живу зовучи. Здавалось мені, що ворушаться скелі, З очей своїх сльози ллючи... Здавалось мені, що гієни й шакали Дивились з сльозами в очах, А люде повз мене ішли і зникали, Як тіні на сірих пісках. |
| 13.IV.1924 |