| * * * |
|
П’ять весен минуло, і шоста прийшла, Заслала лани килимами, Ліси і сади в мережки одягла, Прибрала всю землю квітками. Пташки задзвеніли, як срібні дзвінки, Про сонце, про щастя безмежне... Чому ж весняні голоси, як гвіздки, Вп’ялись в моє серце бентежне?! Чому ж воно кров’ю усе облилось І стогне, і плаче, і туже? Не баче, шо щастя кругом розлилось, До цілого світу байдуже. П’ять весен — не весен минуло уже, І шоста іде не весною, Весна — чарівна на Вкраїні лише, Ах, там тільки віє красою. Там разом з пташками я сонце стрівав, Там серце моє розуміло І вітру зітхання, і шелести трав, Там серце цвіло і щеміло. Невже ж не угледжу я більше її, Невже не побачу ніколи, Як линуть потоки, як квітнуть гаї І морем хвилюється поле? Угледжу, угледжу! Все має межу — І щастя, і горя хвилини. Так плач, моє серце, а я понижу Всі сльози твої, як перлини. |
| 23.IV.1924 |