| * * * |
|
Як океан, глибока наша рана, Як чорна ніч, скорбота наша чорна. В яких лісах, в яких дрімучих пущах Ми знайдемо цілюще зілля? Хто допоможе нам нести на гору камінь, Де світлий храм віки уже будуєм? Вітри його із наших рук на півдорозі вирвуть І кинуть знов його в яри, в безодні. Хто слово втіхи скаже нам в розпуці? Навколо тільки дикий сміх лунає: «В їх не було нічого і не буде! Женіть їх знов в залізні ярма!» І ми самі вночі згубили братні руки І заблудилися в лісах зневіри. Як листя, нас метуть вітри по світу — І топчуть по шляхах прохожих ноги. Коли ж з гори наш дзвін старий задзвонить І полетить на крилах в кожну душу? Коли з очей сліпих у нас поллються сльози, Але уже не сльози мук гірких, а щастя? |
| 3.VIII.1922 |