| * * * |
|
Пекло, здавалось, було в ту годину... Грім, як шалений, стогнав і ревів, Блискавок стріли літали без впину, Ввесь небозвід то палав, то чорнів. Буря пройшла, і я з жахом питаю: Що ж то зробилось з коханого краю? Певно, руїну та буря зробила? Кажуть: «Вербу десь розбиту добила». Думко! коли і тебе виливаю В слово холоднеє, в пісню свою, Пекло таке ж я в душі своїй маю — Спалює всю воно душу мою... Думко! остуджена словом людським,— Пісне! що зробиш ти в краї моїм? Може, й ти вдариш в вербу недобиту, В ту, що жила, не радіючи світу?! |
| 1904 |