Переклади з «З слова о полку Ігоря» |
1 Тужба Ярославни Ой уранці раним-рано Чутно голос Ярославни; Мов зозулька з-між гілля, Вона тужить-промовля: «Ой полечу-повитаю Зозулею по Дунаю, Омочу рукав бобряний У воді Каяли білій, Обітру я князю рани На могутнім його тілі...» У Путивлі вранці-рано Десь на башті, угорі, Там смутная Ярославна Ревно плаче на зорі: «Ой ти, вітре, вітре-бую! Ти навіщо, господине, Війську любої дружини Супротивно й буйно вієш, В вічі стріли ханські сієш? Чи нема ж тобі блакиту В небі хмароньки гонити? А чи мало ще простору На безкраїм синім морі Колихати кораблі? Ой навіщо ж, лиходію, Мої радощі розвіяв По хвилючій ковилі?..» У Путивлі вранці-рано Та й на башті, угорі, В тяжкім смутку Ярославна Плаче-тужить на зорі: «Ой ти, Дніпре, ой Славуто! Ти ж пробив єси зімкнуті Кам’яні твердії гори І лелієш аж до моря; Ти ж носив наші потуги Кобякові в надолугу І люлікав, привітний, Святославові човни. Принеси ж ти, господине, Мою любую дружину, Щоб я сюди не ходила, Рано з башти не тужила, Щоб збулася туги-горя І не слала сліз до моря...» У Путивлі вранці-рано З башти тужить Ярославна; Мов зозулька з-між гілля, Вона сумно промовля: «Сонце світле, сонце ясне! Всім еси ти тепле, красне; Ой нащо ж ти, господине, Війську любої дружини Таке палке-нещадуще, Що не то уста жадущі, — Спека й луки ізвела Й сагайдаки затягла?..» 2 Ігореві втіки Співночі збурилось море; Мглаві стовпи піднялися угору — Ігорю князю то путь Бог із землі Половецької вражої В Руську країну показує, Де його стіл золотий та підданії ждуть. Згасла вечірня зоря; Ігор і спить і не спить у сторозі, Пильних думках і тривозі. Думкою Ігор ширя: Всі він степи від кінця до кінця, Саме від Дону аж ген до Дінця Бистрим умом виміря. От опівночі, закритий імлою, Свиснув Овлур за рікою — То він на здогад дає: Ігорю кінь уже є! Мет — і вже Ігор на волі! І земля у дикім полі Загула, застугоніла. Буйні трави зашуміли, І здвигнулися у твержі Половецькі сонні вежі... А князь Ігор в очерет Кинувсь диким горностаєм; Білим гоголем умет По воді він пропливає, На коня баского спав, Ген промчавсь і знов устав І вовком подавсь бігцем По лугах понад Дінцем; І вже соколом злетів, Піді млами він шугає І на страву забиває І гусей і лебедів... Він же лине соколом, А за ним Овлур бігом Поспішає вовком босим Та холодні трусить роси, Бо за сю вони дорогу Ввередили коням ноги. 3 Донцеве привітання Аж ось незабаром Донець їх віта: «Агей же ти, князю! Далеко вита Тепер твоя слава Гучна та буява! Але Кобякові Досада ізнову, А руському люду Гульня празникова І радощі всюди!» А князь відрікає: «Агей же ти, Донче! Зажив ти шаноби, Зажив ти доконче, Що мене люлікав На хвилі шаленій Та слав берегами Травицю зелену, Ховав туманами Попід деревами; Беріг мене пильно На усіх ти ходах — Чайкою на струмах, Гоголем на водах І чирям у млах На буйних вітрах! Та чи то ж такая Ріка Стугна злая, Хоч малую воду Вона в собі має! Ручаї чужії, Лихая, пожерла І глибокі струми При усті простерла; Юнця Ростислава Вона утопила Й береги дніпрянські Йому зачинила! Тужить стара мати За сином юнцем, Від жалощів квіти Пов’яли живцем Й дерева в лузі Поникли у тузі». 4 Здогін То ото ж бо не сороки У полях Дінця широких В один гук заскреготали, — То на слід князівський спали З Кончаком запеклий Гзак... І тоді-то жаден грак, Навіть жаден ворон дикий Не подав лихого крику, І сороки приплошились, Мовчки в лозах ворушились... В лісі дятли токотали, До Дінця їм путь казали, Солов’ї ж, тнучи пісень, Привітали ясний день. Аж ось Кончакові Гзак річ уже мове: «Як має наш сокіл До гнізда літать, То мусимо, мабуть, Його розстрілять». А Кончак на теє: «Та коли на злеє Летить він тудою, То ми стенетаймо Його дівчиною». «Аге, — йому каже На річ тую Гзак, — Коли стенетаєм Його ми отак, То не будем мати Ік лихій годині Ні сокола-князя, Ні навіть дівчини! І почнуть ізнову До нас налітати, Половецьку птицю В полях побивати...» Сказав Боян, піснетворець Часів стародавніх, Співаючи про походи Князів наших славних Про походи на когана Князя Святослава Та Олега славетного І теж Ярослава: «Тяжко тобі, головонько, Без плечей зостатись, Та лишенько й тобі, тіло, Без голови матись». Отак тобі, Руська земле, Без Ігоря статись! 5 Ігор на Русі Сонце в небі сяє — Ігор в Руськім краї! На Дунаї тихім Дівчата співають, До Києва морем Голоси сягають — Вже через Боричів Іде князь на прощу В святу Пирогощу! Та раді країни, Раді городи; Гудуть без угаву Старим князям славу, Потім молодим: Та Ігорю ж слава! Слава Всеволоду І Володимиру! Та слава ж і дяка Князям і воякам Хрещеного миру! |
Харків, 1866 — 1867 рр. |
![]() |
Джерело: В.В.Стрілець |