Козача смерть

КОЗАЧА СМЕРТЬ

Сваты попоиша, а сами полегоша.

Де недавно козак гомонів,
Його кінь тупотів,
Як на ляха козак налітав,
В нього спис запускав;
Там тихо по білому степові сивий
Туман розлягаєся...
Ясний місяць то із-за хмари погляне,
То в хмару ховаєся.
Степ-земля рідну і нерідну кров допиває;
А проміж трупами стогне, мов розмовляє...

«Батьку, батьку! Мені душно, мене пече,
В горлі засихає!»
«Синку, синку! Біля мене кров тече,
Водиці немає!»
«Батьку, батьку! Хто по нас в степу заплаче,
Хто нас поховає?»
«Чуєш, синку? Чорний ворон в’ється, кряче,
За дяка співає!»
«Батьку! Із-за плечей мороз подирає,
В серці стине, стине...»
«Трупом вкрийся, кров’ю вражою умийся,
Й їх не трохи гине!»

Отак розмовляло, далі застогнало,
А далі й замовкло... тільки кров дзюрчала...

Де недавно козак гомонів,
Його кінь тупотів,—
Ворон крякав, літав,
І спускався й на трупах сідав...

Чуєш, як і вітер засвистів, загомонів?
Плаче, оплакує козаків, своїх братів!
Кості по степах в пісках ховає,
Пісню поминальную співає.

(1839)