| ПСАЛМИ СТЕПУ | ||
| ||
|
1 Лежиш, скривавлена і скута, Мов лебідь в лютім полоні. Яка ж страшна Твоя покута! Які глухі, жорстокі дні! Міцна, як смерть, Твоя в’язниця, В ній морок смороду і мла. Невже ж Тобі ще може сниться, Що вільна Ти колись була? Що над ланів співучим злотом Ти билась крилами в блакить? А тут терпінням і скорботам Життя віддало кожну мить. А тут все тіло пражить сором Гостріш, ніж біль найгірших кар,— Коли Тебе розпусним зором Нагую огляда владар. 2 Ні, Ти — не мати! Шал коханки У чорнім полум’ї коси, В обличчі степової бранки Хміль половецької краси. В очах звабливий морок ночі,— З них кличе, кличе глибина, А в диких рухах ще регоче Ніким не займана весна. Тебе б конем татарським гнати, І — тільки просвистить аркан — Покірливо підеш сама Ти З лукавим усміхом у бран. Привабливо-безсила й гарна, Осяєш Ти чужий намет, І хижий хан буде безкарно Впивати уст отруйний мед. Та хутко скінчиться відрада: Засне він стомлений, в Тобі ж Прокинеться кривава зрада І стисне віроломний ніж... Блиснуть у тьмі вовчиці очі — Лиш горло кров’ю захарчить,— Ти в море степової ночі Впірнеш русалкою умить. І знову чарівне обличчя Закриє половецький степ, І знову ніч очей покличе — Тебе спіймать, схопить Тебе 6! Тебе б конем татарським гнати, Поки аркан не заспіва! Бо ж Ти коханка, а не мати,— Зрадлива бранко степова! 3 Хижі птиці летять зі Сходу На червоному тлі пожеж,— Бачу, бачу Твою Голготу І звідціль, з моїх мертвих меж. Скитський вітер гуляє й нині, Як тоді, пам’ятаєш Ти? А степи Твої знов — пустині, Хіба тільки нові — хрести. Проорало глибоким плугом, Кров’ю сіяв новий сіяч,— Дике жито прийдеться другим Тяжко жати під спів і плач. Дике жито! Криваве жито! Поховай же страшний наш слід,— Серцем спаленим — все пережито В апокаліпсі хижих літ. 4 Прости, прости за богохульні вірші, Прости тверді, зневажливі слова! Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші, Гіркі й пісні глуха душа співа. Під грім гармат, під вітру подих дикий Гула дудонь з-під варварських копит,— Ми не зазнали іншої музики І інших слів в вогні залізних літ. Десь мудрим сном в архівах спали книги, Ми з них хіба палили цигарки. Напіврусини, напівпеченіги, Наш навіть сміх був хмурий і гіркий. Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану, Ти, зранена, зустріла нас, синів, Що в дикім захваті ятрили кожну рану Шаршавими руками дикунів. Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло, І кожний рвав до себе і радів. А кров текла... І Ти захолоділа В палких руках закоханих катів. Тепер, коли кругом руїни й вітер, Я припадаю знов до Твоїх ніг,— Прости, прости,— молю, невтішний митар, Прости, що я — останній печеніг, Прости, що я не син, не син Тобі ще, Бо й Ти — не мати, бранко степова! З Твоїх степів летять птахи зловіщі, А я творю зневажливі слова. |
||
| 3-7.ІХ.1923. В таборі | ||