| ДЕМОН МИСТЕЦТВА | ||
| ||
|
1 Я в полоні у лютих літер. Вже все назвав. Вже все убив. Чуття, розплавлені і злиті, На оливо я перелив. Живого серця щирим злотом Прозолотив червлений друк, І фарбувала кров’ю мук Узорні оздоби гризота. І в мертвих книг закуті труни Поклав я трупом почуття, І вже душі завмерлі струни Не воскресити для життя. 2 І день, і ніч. І вічно сам — В цього життя порожнім трибі* Який розжеврений сезам, Щоб вічність одчинить, потрібен? Весна на вулицях цвіте. В блакиті знов співають хмари, Але це все — не те, не те, Про що молився я і марив. Ні! Не земним, не дольнім дням, Не весняному трав килиму Вогненну душу я підняв, Як купину неопалиму! Рокоче й крутиться життя, І все з ним крутиться довкола... Так нащо ж я себе відтяв Від зачарованого кола? 3 На хресті слова розіп’ятий Цвяхами літер, Один,— Яким же криком ще маю кричати Крізь історії чорний вітер, Страшної епохи син? Яких ще віршів вирізувать З кривавого м’яса днів? Які породити слова? Світ встав увесь із заліза В гострих лезах огнів: Від електрики смерклися очі, Від заводів гудить голова, Безголоса душа лише хрипко регоче Та божевільне співа. Над хвилями юрб, над поверхами натовпів п’яних, Зі скель хмародряпів дивлюся в бездонну ніч. Раною рота кричу в тумани, в тумани, Просвердлюю морок вогненними свердлами віч, А пустеля людська лиш луною порожньою гука, Серце світу розмірено гупає в тілі машин; І жадного згука. Один. 4 Як почуваєш мене? На низу ти. А я взнав на кривавих путях: Не на смерть — на безсмертя засудить Мене присуд сліпого життя. А я взнав, що дано мені жити В запорошених трунах книжок, Що я молотом літер прибитий До мовчання камінних дощок. У кривавому колі, бурлака, Мушу вічно шукати мети, І даремно кричати і плакать: Не почуєш, не визволиш ти! |
||
| 1923 — 1924 | ||