| ЕПІЛОГ |
|
Вітри загасли. Грози вмерли. Жовтнева закипає ржа. Моя ж рука стискає берло Ще не народжених держав. В простори одревли гармати Під гук копит і брязк меча, І замість ран — горять стигмати, І пурпур крові — опанча. Рука залізна прорізає Пророчих літер вічний карб, Де Захід в загравах мозаїк — Мов здобичі коштовний скарб. Він златоустим словом спіє, Він палить мудрістю уста: Не єзуїтство Візантії, Лишень — прекрасна простота. Вже всі примари розлетілись При деннім світлі простих мет. Ось: розуму — уважний стилос Та серця — вогняний стилет. |