* * * |
Помер рекрут в непривітній столиці здалека від свого села, від матері, убогої вдовиці, від любки, що в селі жила. Помер, не бачивши у час конання ні слізки жалю, ні зітхання. I вже єго везуть на чорнім возі, в могилу піп єго веде, музика грає марша по дорозі, гурток вояків мовчки йде. Лише не видко біля домовини ні матері, ні любої дівчини. Помер рекрут, і труби грають смутно єму байдужому в труні; під віком жалісної гри не чутно, бо він лежить у вічнім сні. Вже дзвонять дзвони на цвинтарній брамі, вітають гостя, що спочине в ямі. А там в селі єго убога мати до нього пише лист дрібний: «Мій сину наймиліший, що чувати? Чому не пишеш, чи гнівний? Кланяєсь Настя Василеві свому... Чи ти приїдеш на Різдво додому?..» |
(1894) |