| ПИСЬМО ДОДОМУ |
|
Я пишу вам з Києва, любі мої, з чужини вам пишу, здалека. П’ю квас і втираю спітніле чоло, бо тут африканська є спека. Сей квас до нічого, ми ліпший п’ємо: і з хріну, і з редьки, і з перцю, наш квас політичний гарбує язик і дряпає добре по серцю. А сей, не вгадаєш, який у нім смак — от аби не пити лиш воду та щоб українці спокійні були і, впившись, не влізли в пригоду. Від квасу того вже і скисли вони, сквасніли і в світі і в хаті, даються місити в російській діжі і йдуть у піч на лопаті. Буває з них хліб і пшеничний нераз, чужі його тягнуть із груби, та шкода, що він не придатний для нас, хіба, щоб ломить на нім зуби... От спека! аж топиться тут чоловік, і серце тут м’якне, як з воску; сам киснеш, гадаєш, на Київ глядиш і куриш водно папіроску. У Києві запах противний такий: кадило якесь або «швара», з розпареним юхтом і чадом свічок — для носа єгипетська кара! І хто се придумав сей київський чад, і хто тут його фабрикує? Лише переслідує вічно тебе, з тобою ночує і днює... В тих «духах» і сам зачадієш зовсім і ходиш потім, як сновида; здається ніхто тут не кривдить тебе, а все тобі кривда й обида. Весь город прегарний, широкий такий, а все тут душі чогось вузько: камінням мощені усі вулиці, проте ж під під ногами тут грузько. Не знаєш, що добре, не знаєш, що зле, що тут не подобаєсь власті, і голову криєш, як равлик в страху, щоб в очі нікому не впасти... Ходив я по давніх багатих церквах, багаті вони і теперка; у кождій обдертого наріду тьма, а церква як мільйонерка. А що тут золочених монастирів! Монахи в них довговолосі, збирають побожно весь день копійки, що люди складають їм босі... І пощо се довге волосся черцям? Та ж ножиці здавна вже знані! Були би угодники божі і так святі, а притім не погані... Не тільки церков тут багато, а ще свята тут і кожна дорога: цілуєш святого, копійку даєш і маєш заслугу у Бога... А хочеш, то ладану купиш тут скрізь і ним як у свято закуриш, обдуриш себе і людей і церкви, лиш Господа тим не обдуриш. Торговицю роблять і з Богом святим, за небо беруть мілійони, а Господь сумує, що людям дурним дав божі премудрі закони... Та годі вже!.. Дивні звичаї тут є: в цукорні годують вас м’ясом, в пив’ярні дістанете тут молока, в винниці напоять вас квасом. Так всуміш усе продають і живуть; не диво ж, що склалось тут з нами: вино в молочарні нараз віднайдеш, братів же поміж кацапами. А Польщу у Києві легко найти, І жидики також тут ходять: без пейсів, настрашені, але і тут за ніс, кого можуть, то водять. Ізвощики гонять на диво смішні, дивитись на них то потіха: кінь з довгим хвостом, немов баня, візник а віз, як лушпина з горіха. В ізвощиків нумер на плечах самих, що глянеш, приходиш на гадку: отсе вже правдивий московський звичай аж тут причіпляти їм латку. Жіноцтво тутешнє не просте собі: всі дами високо учені, чай знають варити преславно, за те їдять огірки неквашені... А славні колись українці тепер сидять, як понурі вулкани, і думають бухнути аж за сто літ, коли вже вогню в них не стане. Не знають, куди їм подіти своє і серце і буйну уяву,— отак лиш не раз погуторять собі і сплять Україні на славу... А більше аж вдома я вам розповім, бо вже омліваю від спеки, а ще би навідатись треба мені і до православної Мекки. |