КИЯНИ |
У Києві жарко, немов у печі, і в поті чола я блукаю: нехай! подивлюся, хто тутки живе, бо я українців шукаю. Іду, прислухаюсь: москаль і москаль, се лях, хоч без конфедератки, се жид, се грузин, се московський француз, і руді прочани з-під В’ятки. Тремтить моє серце: не чую нігде тих слів, що учила нас мати... Де ви поховались, мої земляки, що вас тут нігде не видати? Чи ви по церквах у сумних молитвах благаєте Бога о волю? Чи ви самотою по темних шинках лиху запиваєте долю? Чи, може, печери нарили собі спокійні такі, як у лаврі? Чи, може, спите ви, як сплять у зимі гуцульські ведмеді у гаврі? Ах, ні! вас украли, в неволю взяли! Вас баба Росія украла, язик вам підтяла, впрягла у ярмо і воду возити казала! Гей, люди! злодійство! ловіть! караул! Я знаю ту бабу злодійку! Були українці, о тут-о були,— і вкрала їх наче копійку!.. І збіглися люди, прийшов караул, питають, яка там пригода. Я кажу: «украли мій нарід цілий!» Ті кажуть: «Невелика шкода! Твій нарід великий, се знаємо всі, та тілько він дурень до віку: міг сам панувати, а вліз у ярмо і вовка просив о опіку, Злодійки шукати! Могли б та нельзя: великі злодії свобідні... Злодії крадуть, але їм не дають, не так, як брати твої рідні...» І крикнув я люто: «Геть, мені з очей! Самі ви вовки і злодії! Ще будем панами! Не втратив я ще на всіх українців надії! Не наймичка вам Україна моя! Настане й для неї час славний, бо серце у неї сильніше сто раз, як розум ваш самодержавний!» |