Від упорядника |  Новини |  Зміст |  Стежки |  Подяка    О.Маковей
ДУМКА
Я ще не старий, а вже мрії хлоп’ячі
нагадую радо, мов дід...
Де ділись ті пориви щирі, гарячі,
та віра недосвідних літ?

Вертаюсь думками, утомлений світом,
у давню кімнату мою,
вітаю убогу сердешним привітом,
як тихий куток у раю.

На столику світить недогарок свічки,
над книжкою я у думках
у тиху годину вже пізньої нічки
живу в українських степах.

Веселий, гуляю собі на воронім,
дорога — степові квітки,
шаблюка при боці, в жупані червонім,
широкі, як степ, всі думки.

Шумлять очерети, і стогне могила,
і вітер гуде по ярах;
на гробі козацькім калина зацвіла,
під нею дівчина в сльозах...

А я поспішаю на Січ-Запорожже
до гурту моїх козаків:
підемо на турка, щасти нам, наш Боже,
з тюрем визволяти братів!..

А нині... ті думи, ті мрії чудові,
що серце втішали колись,
затихли, як птахи в осінній дуброві,
туманом уже розплились.

Вже славний козак у степу не співає,
нема вже рожевих надій,
душа у буденній журбі заниває,
їй жалко утрачених мрій.

Де віра кріпила завзяття, бувало,
там повно розпуки, невдач,
надії на ділі так мало, так мало,
і серце задавлює плач.

І тільки часами ще мрії хлоп’ячі
нагадую радо, мов дід...
Де ділись ті пориви щирі, гарячі,
та віра недосвідних літ?..