ДУМКА |
Я ще не старий, а вже мрії хлоп’ячі нагадую радо, мов дід... Де ділись ті пориви щирі, гарячі, та віра недосвідних літ? Вертаюсь думками, утомлений світом, у давню кімнату мою, вітаю убогу сердешним привітом, як тихий куток у раю. На столику світить недогарок свічки, над книжкою я у думках у тиху годину вже пізньої нічки живу в українських степах. Веселий, гуляю собі на воронім, дорога — степові квітки, шаблюка при боці, в жупані червонім, широкі, як степ, всі думки. Шумлять очерети, і стогне могила, і вітер гуде по ярах; на гробі козацькім калина зацвіла, під нею дівчина в сльозах... А я поспішаю на Січ-Запорожже до гурту моїх козаків: підемо на турка, щасти нам, наш Боже, з тюрем визволяти братів!.. А нині... ті думи, ті мрії чудові, що серце втішали колись, затихли, як птахи в осінній дуброві, туманом уже розплились. Вже славний козак у степу не співає, нема вже рожевих надій, душа у буденній журбі заниває, їй жалко утрачених мрій. Де віра кріпила завзяття, бувало, там повно розпуки, невдач, надії на ділі так мало, так мало, і серце задавлює плач. І тільки часами ще мрії хлоп’ячі нагадую радо, мов дід... Де ділись ті пориви щирі, гарячі, та віра недосвідних літ?.. |