ЗАХОЖИЙ КОСАР |
Захмарилось сонце, вітрець повіває, Легесенько травка у покіс лягає; Співаючи пісню, дівки й молодиці У валки громадять зелену травицю. Лежу та дивлюся: «Вродливий та гожий, Як дуб кучерявий, косарю захожий! Як дуб кучерявий понад бурянами, Так ти виступаєш поміж косарями; Перед усій валці ведеш по травиці; Дивляться на тебе дівки й молодиці, На красу козацьку, на личко червоне, І ніхто в покосі тебе не нагоне; Ніхто краще тебе не вивершить стога; А корця горілки і рука не трога. Чого ж, мій косарю, на косу схилився? Чи то ж занедужав, чи так зажурився? Чого, одвернувшись, косу виклепаєш, Щоб ніхто не бачив, сльозу утираєш? Спочинок настане, від гурту відходиш, Та таку ж то пісню жалібну заводиш? Чого, мій косарю, як зірки засяють Й дівчата співають, Як спочити треба, З своєю журбою Лежиш під копою, Дивлячись на небо, Смутний, невеселий? Скажи, мій косарю!» «Спасибі за ласку, пане господарю! Спасибі! А перше мушу запитати, Чи вам же нетягу мене розважати? От бачите, пане: І сила косарська, й краса б то козацька, Та що з того стане, Як доля ледацька! Згадав, що з косою цілий вік блукаю По чужому краю, А нігде притулку й хатини не маю; Що важко працюю на чужому полі, А дітки десь дома невчені і голі; І сохне та чахне бідна молодиця, Що не прийде батько на них подивиться; Що дибає десь там старенькая мати, Що нікому буде стару й поховати Та над грішним тілом хрест постановити... Та все б те нічого. Бога б не гнівити, Якби було вільно правду доказати, В Гетьманщину тую назад простувати По чесній дорозі... Та сором сказати, Прийшлось у острозі мури оглядати. Щось там написав наш мізерний п’яничка,— Прощавайте, діти й жінко білоличка! Повели небогу... Сира кам’яниця... Що маєш робити? Проситься, молиться?.. Як Господь не гляне, І добрий, та злодій... Не домовлю, пане!..» «Годі, брате, годі!» |
1860-ті |